Вінсент Ван Гог. Малюнки. Листівки

 До 125-річчя від дня народження Ван Гога. Набір листівок з картинами Ван Гога. Кількість – 16. Тираж – 35000. Рік випуску – 1978

Вінсент Ван Гог: людина, яка писала світлом і болем

Його пензель ковзав полотном, немов серце виливало свої рани кольорами. Жовтий у нього був сонцем, яке гріє навіть у темряві; синій — тишею, що поглинає душу. Вінсент Ван Гог — художник, котрий бачив світ не таким, яким він був, а таким, яким його відчувала душа.

Дитинство, де тиша була голосною

Народжений 30 березня 1853 року в невеличкому нідерландському селі Гроот-Зюндерт, Вінсент ріс серед полів і вітрів. У ньому завжди було щось відлюдькувате: замість галасливих ігор з дітьми він міг годинами розглядати, як тіні від хмар біжать по траві, або як сонце змінює колір неба. З ранніх літ він знав: світ прекрасний і водночас сповнений болю.

Пошук себе між проповіддю і палітрою

Вінсент довго шукав своє покликання — працював у галереї, мріяв стати священиком, ніс Біблію шахтарям. Але слово не могло вмістити те, що він хотів сказати. І тоді він узяв у руки пензель.

Спершу його картини були темними, важкими — як земля, яку він зображав. Це був світ бідних селян, з їхніми потрісканими руками і втомленими поглядами. «Їдці картоплі» — картина, де навіть світло виглядає змученим.

Сонячний Арль і тріщина у світлі

1888 року він поїхав до Арля, у місто, де сонце випалює фарби до самої суті. Там він мріяв створити братство художників, аби разом творити нове мистецтво. До нього приїхав Поль Гоген, і ця зустріч стала і благословенням, і прокляттям. Два вогні, замкнені в одній кімнаті, вибухнули сваркою. У нападі відчаю Вінсент відрізав собі частину вуха — крик душі, що так і не знайшов слухача.

Лікарні, зірки і ворони

Його психіка була крихкою, як тонке скло. Він часто потрапляв до лікарень, але навіть там фарби і пензлі залишалися поруч. Саме в ці дні з’явилася «Зоряна ніч» — небо, яке живе і дихає, небо, де зірки палають так, ніби завтра вже не настане.

В останні місяці життя він писав пшеничні поля, що колихаються під чорними крилами воронів — передчуття неминучого фіналу.

Кінець, що став початком

27 липня 1890 року Вінсент вийшов у поле з револьвером. Куля не вбила його одразу, і два дні він ще дихав — у кімнаті, де біля ліжка сидів брат Тео. Смерть забрала тіло, але світ залишився з його соняхами, небом і болем, перетвореним на красу.

Вічність у кольорі

За життя він продав лише кілька картин. Після смерті він став легендою, символом митця, який створював не для грошей і слави, а тому що не міг не творити. Його жовтий досі зігріває, його синій досі змушує замовкнути, а кожен мазок — це пульс серця, яке колись билося швидше за час.